Робота
учасника
ХV Всеукраїнського конкурсу
учнівської
творчості
«Об’єднаймося ж, брати мої»
(номінація «Література»)
Учениці 11 класу
Рудківської СЗШ І-ІІІ ступенів
ім.В.Жеребного
Самбірського району
Львівської області
Янів Марти Юріївна
4 серпня 1999р.н.
Учитель
української мови і літератури
Рудківської СЗШ І-ІІІ ступенів
ім. В.Жеребного
Турчин Леся Петрівна
2015-2016 н.р.
Гуртуймося, Братове-Українці!
Лиш через терни шлях веде до зір.
В.Шовкошийний
Триптих
Україна.
Загартована болем.
(есе)
Знову Україна
бореться за своє існування. Майдан, Революція Гідності, АТО… Скільки сліз
виплакали матері Небесної сотні і загиблих героїв на Сході нашої держави. Душа
болить і риторично запитує : « Чому
так важко нашій Вітчизні дається ця омріяна справжня незалежність?!»
Ще за Київської Русі князі захищали нашу землю
від монголів, татарів, згодом на неї зазіхали ляхи, москалі. Минуле
століття звалилось на плечі України тяжким хрестом: Перша і Друга світові
війни, голодомори, революції. Скільки наших дідів і батьків загинули за
український хліб, дім, родину, землю…
На порозі 2016
рік. Серце завмирає в очікуванні
дива. Що ж принесе нам майбутнє? Життя навчило робити висновки з
минулого.Занурююсь у спогади… Майдан…
Три дні мого
перебування у шаленому вирі життя, гасел і задимлених вулиць столиці можна
зрівняти лише з тим істинним майданом – у серці. Мільйони українців
спостерігали за творенням історії з екранів телевізорів, а сотні будували
маленькими цеглинками стіну між чорним безчесним минулим і світлим майбутнім.
Та зима була морозяна, але на майдані холодно не було: тепло сердець, обіймів і
щирих слів не давало замерзнути. Холодом віяло лише від негідних політиків, які
сховались за спинами героїв, лиш де-не-де викрикуючи: «Куля в лоб – то куля в
лоб!» Абсурд. Божевілля. Зараз у це не хочеться вірити, але дійсність – не відворотна : Сотня загинула, і немає тому ніяких виправдань. Володя Жеребний,
ВолодмирТопій, Богдан Сольчаник, Михайло Жизневський та інші патріоти назавжди
залишаться в серці свідомої української нації. На жаль, боротьба зі злом триває
до сьогодні. Так, Майдан вижив, переміг, але ті цінності, за які ми стояли – не
стали пріоритетними в суспільстві. В Україні далі панує корупція, злочинність,
а найбільшим пеклом стала війна інтересів, грошей і авторитетів. Українці –
мирний, патріотичний народ, проте нам бракує єдності, про яку писав Кобзар:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Ти,
головне, повертайся живим.
Цей дзвінок був
найкоротшим. Він просто запросив її на їхнє місце. Без зайвих слів. Без
запитань: «Як справи?», «Що робиш?»
Осінь була
сірою. Пронизливий вітер ще раз нагадував про складний чвс. Вона йшла. І кожен
шурхіт опалого листя лякав її. Відчувала сум, тривогу..
…Він любив
осінь, але чомусь вона не тішила його зараз, не манила до себе: «Агов, юначе!
Візьми мольберт! Невже не бачиш цю красу, яку природа створила для тебе? Візьми
пензлі, відтвори!» У душі вирувала бурхлива невмируща енергія, яка, немов
вулкан, от-от вибухне. Він відчував гнів і неспокій.
Шукав потрібні слова, ледве стримував себе, щоб
не закричати: « Ну чому? Чому війна?! Боже!» У думках жила справжня, щира молитва.
Зустрівшись
поглядами, двоє молодих, закоханих людей,
на секунду відчули полегшення, навіть радість. Вона посміхалася йому і шукала
хоч крихту тепла. Мовчали. В один
момент він сказав, ні – вигукнув: «Я дуже тебе люблю. Але війна. Завтра їду.
Пам’ятатимеш мене?» Її обличчя змінилося. Вона все зрозуміла. Обійняла
міцно-міцно і прошепотіла: «Я пишаюся тобою. Ми переможемо!»
Уже темніло і
накрапав дощ. Усі спішили до теплих домівок. Тільки двоє українських сердець
жили секундою. Не могли наговоритися. Про все і ні про що. Кожен відчував
гордість за себе і за Україну.
Різдвяне видіння
Замальовка
Окопи.
Бліндажі. Постріли. Уже скільки днів він був тут, але звикнути до війни так і
не зміг. Страх… Зима… Холод…Сніг… Та раптом стало тепло і спокійно. Немов через
далеч побачив…
Гордо
стоїть дуб. Високий, кремезний. Кожна гілочка тянеться до сонця. Листочки. Немов намальовані жолуді. Ніби й непомітні на
перший погляд, але скільки їх?! … Внизу трава.
І
здається, що це вже не дерево попереду, а мій народ: грізний, могутній, такий
впевнений у собі. Бо живе на своїй землі, черпає з її лона одвічну силу. Народ
– господар держави Україна, що, наче той дуб, кроною впирається у небо. І
тільки віра, надія і любов витає над ним. Звідкілясь з’являється впевненість,
що ось-ось вигляне сонце, таке бажане, вимріяне. Це сонце об’єднає усіх, хто
носить ім’я Українець. І шумітиме
українське дерево навіки, і спокій та мир огортатимуть його.
Дивне
видіння зникло… Сніг і далі падав на землю, але тепер він був теплим і
яскравим. У серці запанувала впевненість, відчуття оновлення і коловороту.
Молодий
воїн здмухнув сніжинки з долонь і спокійно пішов на нічне чергування.
Немає коментарів:
Дописати коментар